Заповіт Великого Кобзаря

«Як умру, то поховайте…» («Заповіт») — ліричний твір Тараса Шевченка у формі послання, написаний 25 грудня 1845 року в Переяславі, коли Кобзар лікував запалення легенів у свого доброго друга, лікаря Козачковського. При тремтливому світлі свічки лягли на папір пророчі рядки, що стали заповітом усім поколінням українців.

 Вірш, що є закликом до визвольної боротьби українського народу, перекладений близько 150 мовами народів світу. 18 квітня 2008 року в будинку, де Шевченко написав цей твір, відкрито Музей «Заповіту».

 Твір покладений на музику багатьма композиторами. Одночасно з Миколою Лисенком написав музику до «Заповіту» й галицький композитор Михайло Вербицький. Із 1868 року хорові колективи виконували цю пісню урочисто, кожного разу під час співу зал вставав. 

1870 року з’явилася нова, цілком оригінальна мелодія «Заповіту», яка швидко поширилася по всій Україні і незабаром стала популярною народною піснею. Написав її полтавський учитель музики Гордій Гладкий. Самодіяльний хор, що збирався в домі композитора, став першим виконавцем цієї музичної версії «Заповіту». Її авторові вдалося створити хорову мелодію величезної переконливої сили. У ній вражаюче поєднуються народний гнів до гнобителів і глибока любов до рідної України, заклик до боротьби за волю, за народне щастя й елементи ніжної лірики. У музиці вдало відтворено узагальнений образ українського народу.

Пісня полинула у великий світ. Вона переходила від покоління до покоління як дорогоцінний скарб, як велике духовне надбання українського народу. Цей «Заповіт» співаємо ми і сьогодні.